Польща в Україні

Польща нам добре відома, як країна незвичних політичних експериментів. Ще з XVII-XVIII ст. вона палко захищала республіканську систему свободи всупереч поствестфальській Європі, що перетворювалася на володіння абсолютних монархів, аж до «Солідарності» у ХХ ст., унікального та успішного експерименту мирного повстання проти радянської імперії.

Те, що сталося в Польщі рівно 40 років тому, 13 грудня 1981 р., мало на меті придушити цей експеримент «Солідарності». Але за своєю суттю це теж був експеримент, проведений польськими комуністами, який, як виявилося, був не досить вдалим.

Після того, як радянське Політбюро відмовилося надати польським комуністам «союзницьку» військову підтримку, вони поставили перед собою завдання самостійно придушити мирне повстання десяти мільйонів членів «Солідарності».  Таким новаторським методом проведення цієї операції комуністи обрали... військовий путч, очевидно, надихаючись численними успішними переворотами полковників в Африці та Південній Америці. В радянській системі армія завжди була інструментом партії. Винахід польських комуністів полягав у тому, що все мало відбутися навпаки. Цей химерний політичний проєкт увійшов до європейської історії як остання ідея порятунку комунізму, що загнивав. Польські комуністи, в чиїх руках була зосереджена вся влада, не мали проти кого вчинити реальний державний переворот. За логікою, вони мали б вчинити його проти себе. Тому й був вигаданий новаторський сценарій імітованого путчу.

Тому ще раніше, в рамках підготовки до путчу, був усунутий цивільний перший секретар, а компартію очолив командувач армією, генерал Ярузельський. Коли в ніч на 13 грудня розпочався переворот, очільник партії та лідер «путчистів» наказав переодягнути групу своїх соратників у військові однострої, після чого, наслідуючи класичні зразки справжніх африканських або південноамериканських переворотів, вони були проголошені членами військової ради, яка відтепер переймає всю владу в країні. Подібний маскарад відбувся і на телебаченні, яке контролювала партія. Там дикторів вночі переодягнули в офіцерську форму і вони з самого ранку, вже як «путчисти», оголошували указ про введення воєнного стану, зачитуючи довгий перелік порушень (від страйку до розповсюдження листівок), які відтепер каратимуть смертною карою, винесеною, звісно, надзвичайним військовим трибуналом. Як під час справжнього перевороту, на вулиці міст були виведені танки, але не для того, щоб брати штурмом державні установи або телебачення, а щоб оточити шахти, корабельні й металургійні комбінати, де «Солідарність» проголошувала страйки.

Якщо у верхівці влади переворот виглядав як гротескний маскарад перебиранців, то для суспільства він став цілком реальною і тривалою хвилею насильства. Всі, кого серед тисяч активістів «Солідарності», вдалося спіймати тієї ночі, були заарештовані без вироку на підставі заздалегідь підготовлених списків. Фабрики, охоплені страйком, штурмували силою, іноді (як у Сілезії) з використанням вогнепальної зброї, немов у Чикаго 1 травня 1886 р. Військових офіцерів нижчої ланки розсилали країною як «комісарів-путчистів», які брали під контроль державні установи та підприємства. Це в довгостроковій перспективі обернулося катастрофою: майори та лейтенанти, призначені фактичними керівниками підприємств, протягом короткого часу довели польську економіку, яка і так вже перебувала в кризі, до цілковитого краху.

Ті вісім років, які розпочалися з імітованого перевороту 13 грудня, стали найчорнішими часами в житті попереднього покоління поляків. Це були не просто часи насильства, переповнених в’язниць і підступних вбивств, але й часи деградації якості життя та економічної розрухи. Однак розглядаючи сьогодні ту історію з погляду гегелівської «сови Мінерви, що вилітає в сутінках», можна помітити ефект, що вражає (о, парадокс!), вигідний і Польщі, і Європі. Той переворот на вісім років відклав вирішальний поєдинок «Солідарності» з радянською системою, переносячи його фінал в інший, значно більш сприятливий період, започаткований правлінням Горбачова. Історичним прокляттям поляків упродовж всього ХІХ та більше половини ХХ ст. було саме те, що над всіма їхніми визвольними зривами з 1830 аж до 1970 р. завжди висів фатум «несвоєчасності». Але наприкінці ХХ ст. фортуна зробила різкий поворот і поляки несподівано опинилися в найбільш відповідному для своїх прагнень історичному часі.

У потрібний момент була створена «Солідарність», яка в найпотрібніший момент програла свою першу сутичку з комуністами. Світовий комунізм, що загнивав, потребував для прискорення своєї смерті легенди про спонтанний народний рух, який переслідували за мрію про справедливий світ. Відкладення в часі остаточної розправи поляків із радянською системою до 1989 р. означало, що польські прагнення не лише набули щасливого повороту, але й неочікувано стали прагненнями всієї Європи. Падіння Берлінського муру та відновлення європейської єдності виявилися несподіваними наслідками цього зрушення. Комуністичні «путчисти» в ніч на 13 грудня програли, бо їм не судилося зрозуміти сенсу того історичного спектаклю, в якому вони зіграли кумедних перебиранців в одностроях. Але й польські патріоти, яких ставили перед надзвичайними судами і запроторювали до в’язниць, тоді не могли навіть уявити, наскільки швидко і відчутно їхня жертовність набуде історичного сенсу. До того ж сенсу, який виходить далеко за межі не лише польської мрії про свободу.

Ян Рокіта, політичний експерт, колишній політик

Текст публікується одночасно з польським щомісячником «Wszystko Co Najważniejsze» в рамках проєкту, реалізованого разом з Інститутом національної пам’яті Польщі.