Польща в Україні

Магніфіценціє, Шановний пане Ректоре,

Шановний пане Міністре,

Шановні Професори та Дорогі Студенти Львівського Національного університету ім. Івана Франка,

Шановні Гості,

Мене попросили звернутися до вас польською мовою, а не англійською.

Англійська мова, є мовою глобальною, але маю відчуття, що в нинішніх геополітичних обставинах стратегічний інтерес Центрально-Східної Європи краще розуміють ті, для кого рідною є мова цього регіону, зокрема українська та польська.

На початку я б хотів сказати, як я зворушений і яка це честь отримати цю нагороду в такому чудовому, історичному місці, де — як і в цьому величному місті, так і в цій конкретній будівлі — переплітається стільки історії нашого регіону.

Мене завжди також зворушує прослуховування гімнів України та Польщі, бо вони дуже схожі між собою. І йдеться не лише про літературне натхнення, а про їхню глибоку змістовність, адже в обох наших гімнах звучить велике прагнення до свободи. Але до прикладу в гімні нашого більшого сусіда на першому місці є не свобода, а держава і прагнення домінантності. І це велика різниця між, з одного боку, українцями і поляками, а з іншого – росіянами. Ми розуміємо боротьбу за свободу. Ми відчуваємо її в кістках.

Бажаю також висловити співчуття родинам жертв останньої атаки на Львів. Щойно я був на місці влучання однієї з ракет, 5 жовтня російський агресор здійснив масований авіаудар по Західній Україні. За інформацією наданою владою Львова – це була найбільша атака на Ваше місто з 24 лютого 2022 року. У Львівській області загинуло чотири особи, а восьмеро було поранено[1]. І ми знаємо, що від того часу сталися ще численні атаки, зокрема останньої ночі на цивільну інфраструктуру Києва та інших міст.

Це чергові вбивства українських цивільних, скоєні  російською владою. Це – чергові воєнні злочини.

Від початку повномасштабної агресії скоєно вже понад 14 тисяч таких вбивств — бо інакше ці дії не можна назвати. Понад 36 тисяч цивільних отримали поранення[2], серед яких тисячі дітей. Десятки тисяч були викрадені в глиб Росії.

Про багато війн кажуть, що вони не мали сенсу; що їх почали на основі хибних припущень або помилкових розрахунків. Зазвичай подібні усвідомлення приходять з часом. Безсенсовність російської агресії в Україні, була очевидною з першого дня. Ось ця найбільша країна світу – 11 часових поясів – оголосила, що необхідним для неї і нібито для її власної безпеки є захоплення ще більшої кількості територій.

Через три з половиною роки на території України було поранено або вбито понад мільйон росіян. Кремль поховав вигідні торгові відносини з Європою, витратив сотні мільярдів доларів на утримання воєнних дій, довів економіку до межі розпаду, зробив країну залежною від торгових відносин з Китаєм і досі фінансує, а тепер і вербує тисячі іноземних найманців з Північної Кореї, Близького Сходу та навіть Куби.

Попри це, після років величезних фінансових та військових зусиль, росіяни досі воюють на Донбасі. Після 10 років. Важко це назвати успіхом «другої армії світу». Чому ж  Кремль не шукає почесного миру, а війна досі триває? На мою думку відповідь є досить очевидною - що хоча агресія вже підриває добробут звичайних росіян і не відповідає інтересам Росії, то вона відповідає інтересам самого Володимира Путіна.

Бо володар Росії, черговий, ставить себе вище за свій народ, свою країну, свою державу. Не вперше в історії.

Як це має закінчитися? Я бачу два розв’язання.

Або влада Кремля зрозуміє — чим швидше, тим краще — що вони не в змозі виграти цю війну з прийнятними для себе витратами.

Або нарешті російське суспільство усвідомить, що влада не може виграти цю війну з витратами, прийнятними для народу.

Росія вже програвала війни в минулому обома цими шляхами. Бажаю всьому світу — але передусім Україні та українцям — щоб день прозріння російської влади або російського народу настав якнайшвидше.

Шановне пані та панове,

щиро дякую за надання мені титулу Почесного Доктора Львівського Національного Університету. Для мене честь долучитися до кола видатних осіб, котрі отримали цей титул до мене, таких як мій керівник — Прем'єр-міністр Дональд Туск, мій знайомий зі студентських часів — Прем'єр-міністр Борис Джонсон, а також до Другої світової війни маршал Фердинанд Фош та майбутній Президент США Герберт Гувер. Шкодую, що змушений приймати це визнання в таких драматичних обставинах.

Серед численних видатних випускників Львівського Університету в його довгій історії я назву лише два прізвища: Александер Ладос та Ян Карскі. Обидва після навчання отримали роботу в польському Міністерстві Закордонних Справ. Обидва під час Другої Світової війни були голосом совісті вільного світу.

Ладос очолював у польському посольстві в Берні таємну групу, яка видала тисячі фальшивих південноамериканських паспортів, рятуючи таким чином багатьох євреїв від смерті. А Ян Карскі, як кур’єр Польської підпільної держави і як очевидець, який потрапив до одного з німецьких нацистських гетто на території Польщі, переправив до Лондона звіти, що документували системне знищення єврейського народу нацистською Німеччиною. В нашому посольстві у Вашингтоні досі є крісло та диван, на яких сиділи Ян Карскі та суддя Франкфуртер, найвищий на той час представник єврейської меншини в Сполучених Штатах. Карскі розповів йому про Голокост на основі звітів, зокрема ротмістра Вітольда Пілецького та своїх власних свідчень. І те, що він почув: «Я, Вам особисто вірю, але я не можу в це повірити.» Саме тому, серед іншого, Сполучені Штати, на жаль, не бомбардували, наприклад, залізницю, що вела до Освенціма.

Для польських дипломатів ці двоє наших попередників є натхненням, особливо, коли мова йде про допомогу нині загроженій Україні.

Львівський університет і досі готує видатних дипломатів. Багато українських послів, направлених на дипломатичну місію до Варшави, серед яких і нинішній, є випускниками вашого університету. Випускником є також мій видатний колега, нещодавній гість у мене вдома, ваш нинішній Міністр закордонних справ Андрій Сибіга.

Не дивуймося, що це власне Львів є кузнею кадрів української дипломатії.

Львів – Львув – Лемберґ – Львов: це місто завжди було спільною, маленькою Батьківщиною для багатьох груп – українців, поляків, євреїв, вірмен та німців.

Бо Львів — це Європа в мініатюрі. Він сильний багатством своєї історії, інтелектуального життя та політичного лідерства. Ваш університет відіграв виняткову роль у створенні цього багатства.

Іван Франко, патрон цього університету, справедливо цінений за свій внесок у українську літературу та зміцнення української ідентичності, є також чудовим прикладом співіснування українського з польським і німецьким. Про це свідчить його багата німецькомовна кореспонденція з друзями з Берліна, Відня чи Гейдельберга[3]. А також багато текстів, написаних польською мовою, і членство в редакції польськомовного «Кур'єра Львівського».[4].

У 1896 році, у тексті під заголовком «І ми в Європі», Франко писав про український народ як про той, який був «живою іскрою в родині європейських народів і активно брав участь у будуванні європейської цивілізації». «[…] в ім’я цих високих і ясних ідеалів», — стверджував він, — «[…] піднімаємо свій голос, щоб дати свідчення правді. Адже ми також є в Європі».[5]

Так – і Ви, українці, і ми, поляки, вже багато століть у Європі. Разом з іншими народами творили її протягом століть. Сьогодні ми повинні відчувати відповідальність за її майбутнє.

Перед нами проста альтернатива. Або ми погодимося на повернення демонів націоналізму, котрі неодноразово спустошували всю Європу – а, особливо, наш регіон; або обираємо шлях мирного співіснування.

Більшість війн, які століттями роздирали наш континент, мали на меті зміну кордонів, захоплення територій та природних ресурсів. Неодноразово завоювання, обумовлені стражданнями і смертю тисяч людей, виявлялися короткочасними, що призводило до нових війн.

Чудове підтвердження цієї тези ми знайдемо в історії  іншого багатонаціонального європейського міста – Страсбурга, де я служив як депутат Європейського парламенту і регулярно відвідував це місто. Страсбург, що переходив із рук в руки, виховав багато видатних французів, але й багатьох видатних німців. Одним з них був найвидатніший з німецьких письменників, Йоганн Вольфганг фон Гете [Johann Wolfgang von Goethe]; іншим – автор французького гімну – Клод Жозеф Роже де Ліль. [Claude Joseph Rouget de Lisle].

2000 років тому VIII легіон Римської імперії охороняв у тодішньому Аргентораці кордон на Рейні між латинським світом та германськими племенами. І кордон між Німеччиною та Францією знову, після 2000 років, є там, де був — на Рейні.

Але між тим цей кордон неодноразово зміщувався — то на схід, то на захід. Амбіції лідерів задовольнялися на короткий час, але довгострокових політичних результатів марно шукати. Те, що залишилось, — це кладовища, повні жертв. Урок з цього такий: замість того, щоб змінювати кордони, краще зробити їх юридично невидимими в процесі європейської інтеграції.

Ще нещодавно здавалося, що після трагедії Другої світової війни, після періоду холодної війни, коли ми жили під тінню атомної бомби; після репресивних режимів комунізму — людство стало мудрішим. Здавалося, що ми вже не бачимо сенсу в проведенні нових кордонів під дулами гвинтівок і танків. Адже саме завдяки залученню давніх ворогів — Франції та Німеччини — в Європі будували новий порядок, який базувався не на волі домінувати над сусідами, а на мирній співпраці. Так виникла Європейська Спільнота вугілля та сталі, а згодом — Європейський Союз. Вона не виникла між друзями. Вона виникла між ворогами, які визнали, що вже не варто вбивати один одного.

Доля України доводить, що навіть в Європі імперські мрії ніколи не згасали.

Коли в XIX столітті поляки боролися в повстаннях проти російської окупації, на їхніх прапорах часто можна було побачити гасло: «За вашу і нашу свободу». Сьогодні це Ви, українці, боретеся на своїй землі за вашу свободу і нашу, європейську. А ми, поляки, в рамках багатонаціональної коаліції підтримуємо вас у боротьбі, тому що розуміємо, як висока ставка цієї війни. Ми усвідомлюємо, як вже сказав пан Ректор, що йдеться в цій війні не лише про вашу незалежність, а й про безпеку та ідентичність не лише Польщі, а й усієї Європи

Для перемоги Москви достатньо було б нашої бездіяльності – на неї розраховував Путін. Однак отримав два неочікувані для нього уроки. Першим був стійкий опір мужньої української армії та відвага всього суспільства вже з перших днів війни.

Другим уроком стала постійна і до сьогодні підтримка вільного світу – від Європи через Сполучені Штати та Канаду до Австралії та Японії. Парадоксально, агресія Москви стала для багатьох поштовхом до прозріння. Путін мріяв про ослаблення Європи та віддалення НАТО від своїх кордонів. Натомість, він отримав дві нові країни-члени і величезний зріст витрат Альянсу на оборону.

Це не змінює факту, що безпекове середовище не лише нашого регіону, але й усієї Європи було суттєво підірване. Росія та союзні з нею авторитарні держави переконують, що демократія в занепаді, нездатна до оборони. Холодна оцінка ситуації змушує визнати, що вони досягають певних успіхів у цьому, зокрема в країнах так званого Глобального Півдня.

Саме тому, демократії повинні разом зробити акцент на всебічному забезпеченні безпеки – військовій, економічній, міжнародно-правовій та інформаційній. Адже без здатності до оборони зі збройною агресію – немає можливості вести мову про економічний, соціальний чи науковий розвиток.

Шановні Пані та Панове,

право індивідів та народів на самовизначення та свободу вибору свого майбутнього – за ці цінності триває боротьба проти московського агресора. Боротьба всіх демократичних держав Європи.

Я переконаний, що національна ідентичність може гармонійно співіснувати з ширшими політичними спільнотами. Так, як житель Польщі може бути одночасно краків’янином, поляком і європейцем, так і українець може бути одночасно львів’янином, українським патріотом і співавтором європейської потужності.

Хоча в історії наших країн не бракує драматичних моментів, сьогодні нашим обов'язком є солідарність. Історія інколи буде нас розділяти. Але культурна спільнота і спільнота інтересів, тобто сучасність і майбутнє, повинні нас об'єднувати.

Як говорив – вже згаданий Ян Карскі – видатний випускник вашого університету: «Світ сповнений несправедливості, і навіть зла, якому ви повинні з відвагою протистояти. За справедливість, за свободу, за гідність і якість життя необхідно постійно боротися». 

Дуже дякую.